Старовинна мудрість говорить, що людина — творець свого щастя. з цим, мабуть, треба погодитись, тому що справжнє щастя — це передусім вміння прекрасно любити життя і людей. щастя — це горде відчуття своєї вагомості в суспільстві, але, мабуть, чи не найважливіше — це вміння віддавати вся свої сили, своє душевне тепло, полум'я свого серця служінню людям. і саме така самовідданість, народжена високим гуманізмом, і робить людину щасливою. і все ж таки, де криється коріння справжнього щастя? відповідь може бути одна: в праці.
Життя кожної людини безцінне вже само по собі. й тому, що воно є найскладнішою формою існування, й тому, що воно унікальне й неповторне, й тому, що воно скінченне і поки що таке коротке. життя - це безцінний дар, який людина одержує при народженні. проте як вона зуміє розпорядитися цим даром - залежить від неї самої. життя можна витратити на різні задоволення, на те, щоб отримати якомога більше приємних вражень і насолод. але від такого життя можуть залишитись тільки приємні спогади, які є малою втіхою в старості. саме тому, що життя має величезну цінність вже само по собі, не варто розтрачувати його на щось менш цінне, в тому числі й на самі лише задоволення. людина повинна дорожити своїм життям навіть тоді, коли воно не складається, коли в ньому більше незгод, ніж радощів. роблячи своє життя розумним та осмисленим, підпорядковуючи його великій меті, заповнюючи його самовідданою працею на благо людства, присвячуючи його іншим людям, людина сама значно збільшує цінність власного життя. і навпаки, якщо людина живе тільки одним днем, розмінює своє життя на багато дрібних випадкових справ, якщо вона шукає лише вигоди для себе або самих тільки задоволень, тобто живе виключно для самої себе або для самих тільки задоволень, тобто живе виключно для самої себе, то її життя й у самому кінці - перед смертю - варте стільки ж, а то й менше, як на самому початку - одразу після народження. життя дитини, яка поки що нічого не встигла зробити, а лише потребує постійної турботи та уваги, є величезною цінністю і для її батьків, і для суспільства. по-перше, тому, що, стати на ноги іншій людині, батьки певною мірою вже виправдовують і власне існування, роблять його більш цінним. і всі батьки потай сподіваються, що їхні діти, коли виростуть, здійснять те, чого не змогли або не зуміли зробити вони самі. по-друге, життя, яке щойно почалося, має особливу цінність, оскільки воно необмежене у своїх можливостях. у дитини все ще попереду. кожна дитина за сприятливих умов може стати у майбутньому видатною особистістю, зробити багато прекрасного, доброго, корисного. тому обов’язок і батьків , і суспільства - забезпечити кожній дитині гідні умови для її розвитку. інакше оцінюється вже прожите людиною життя. саме близькість смерті невблаганно ставить перед людиною питання про те, заради чого вона жила, що вона зуміла або встигла зробити. якщо життя прожито марно або зроблено лише невелику частку того доброго, що могла й зобов’язана була зробити людина, то цінність життя набагато менше, ніж вона могла би бути. усвідомлювати це - дуже нелегко. не слід впадати і в крайнощі, дуже часто притаманні особливо молоді, яка суворо судить про старших людей, вважаючи, що якщо хтось з них не здійснив нічого видатного, то життя його було безплідним. не слід поспішати з висновками, бо тут легко помилитися. життєві обставини бувають різними. так, багато хто із старшої генерації через війну, нестачі повоєнних років прожив важке буденне життя. будь-яка людина в старості заслуговує на шанобливе ставлення вже хоча б тому, що вона - жива людина. й ще невідомо, як складеться життя тих, хто нині молодий і мріє про "висоти" життя, якими будуть під кінець життя вони самі. крім того, не слід забувати, що ставленням до слабких і безпомічних людей також визначається цінність нашого життя.
