Твір- характеристика улюбленого героя твору "Таємне Товариство Боягузів"

еней був парубок моторний                              *                 еней був тяжко не по серцю

і хлопець хоть куди козак,                              *                   юноні- все її гнівив

удавсь на всеє зле проворний,                *

завзятіший  од всіх бурлак.                          *******************************************************

                                                                                                                                              в трої народився.

                                                                                                                                              і мамою венеру звав.

                                                                                                                                              його покійний дядько

                                                                                                                                              паріс, пріамове дитятко

тема протистояння добра і зла не нова в літературі. але всі твори тьмяніють перед українською трагедією в новелі миколи хвильового «я (романтика)». микола хвильовий починає свій  твір  із ліричного зачину, в якому постає  образ  матері: «з далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест то йде марія». цей образ приходить до стомленого від крові і смертей сина як спогад, як марення. «моя мати — наївність, тиха зажура і добрість безмежна… і мій неможливий біль, і моя незносима мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним образом». син тільки на одну мить полинув у дитинство, у юність, де «дзвеніли росяні ранки і падали перламутри», де «шелестять вечори біля тополь».

добром і лагідністю віє від спогадів  героя  про матір, яка жаліє свого сина, що зовсім замучив себе у нескінчених походах-битвах «тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди…». та здалеку насувається гроза: «там, за дорогами сизого бору, спалахують блискавиці, накипають і піняться гори». син бачить «в її очах дві хрустальнії росинки», чує, як «мати каже, що вона поливала м’яту, і м’ята вмирає в тузі» — відлітають спогади, зникає з-перед очей образ матері. у фантастичному польоті розстріляного шляхтича засідає «чорний трибунал комуни».

хвильовий не просто грубо і зримо розвіює спогади героя, не механічно протиставляє світле і темне, а тонко і вмотивовано досліджує психологію добра і зла, які живуть у душі героя.  письменник  показує жорстоку боротьбу між половинками роздвоєної особистості фанатика революції, який свідомо і послідовні глушить у собі добро, керуючись ненавистю, служить злу. він, як заклинання, промовляє: «я — чекіст, але я і людина», намагається передусім собі довести, що він не бандит, що його покликала революція захищати бідних, знедолених, чинити справедливість. але чому ж тоді «з кожного закутка дивиться справжня і воістину жахлива смерть»? чому прості люди, обивателі говорять: «тут засідає идизм»?

душа героя розривається між двома началами. з одного боку — мати, з другого — ідея вірності революції. перемагає остання. в ім’я «світлого майбутнього» твориться зло, бо «єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни» може проходити через долі простих людей, через жертви, кров і сльози. це була дійсність: справжня життєва дійсність — хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. це була дійсність безвихідна, неминуча, як смерть». ось чому у фанатичній відданості революції син має стріляти в матір: «тоді я у млості, охоплений якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері і притиснув її голову до своїх грудей. потім підвів маузера й нажав спуск на і кроню».

все, кінець! боротьба добра і зла закінчилась абсолютною перемогою! ніякої фантазії не вистачить на те, щоб додумати подальше життя цього романтика, який перестав бути людиною, адже в грудях він мав уже не розколоте, а поросле шерстю серце вовкулаки.