Вогник далеко в степу» характеристика “вогник далеко в степу” – змальовує тяжкі перші повоєнні роки. повість написана від першої особи – головного героя павла, що поглиблює психологізм твору. просто і невимушено письменник розкриває велич душі і юного оповідача, і його мачухи, тітки ялосовети, яка вийшла заміж за вдівця із сином за місяць до війни, сама овдовіла, але хоче поставити на ноги павла. краса душі майстра, наставника 5-ї групи ремісничого училища, куди вступив павло, виявляється в епізоді першого завдання, що виконали хлопці. вони виготовили лопати – найпотрібніший інструмент у роки відбудови спаленого і розореного господарства. правдиво змальовуючи життя п’ятнадцятирічних підлітків, тютюнник не оминає тему першого кохання: павло разом із друзями ходять на вечорниці. у хлопця закохана маня, але він по-дитячому сором’язливо боїться цього першого почуття. драматичність ситуації була типовою для повоєнних літ – дорослі дівчата прагнули вийти заміж, але їх ровесники полягли на фронтах. тож і виходило, що не хлопці упадали за дівчатами, а навпаки, ще й женихи були молодші років на чотири-п’ять. труднощі повоєнного життя розкриваються з перших сторінок повісті. коли павла з першого разу не взяли до ремісничого училища, тітка гірко плакала: “а їсти що? хліба намолотили тільки в державу і то не хватило до плану”. другого дня сама повела пасинка до директора училища: “тітка ялосовета одразу заплакала, почала розказувати, що хату нашу “вкинуло бомбою в річку”, що живемо ми в тій хаті, як у норі, одягатися ні в віщо, їсти теж не дуже… а я стояв, дивився у підлогу і тримав у спітнілій руці згорнуті в дудочку документи: заяву, метричну довідку, табель за п’ятий клас і автобіографію. мені було ніяково від того, що тітка ялосовета розказує все про нас – хоч воно й правда – та ще й підхвалює мене: – він слухняненький, роботящий, не дивіться, що такий ото малий. він підросте. і вчиться ловко, самі ловкі оцінки…” . день змінювався іншим днем, хлопці здобували робочі професії, але незмінним залишалося одне – їхня дружба. павлентій товаришував із трьома василями – силкою, оборою і кібкалом. вони жили в одному селі, щодня ходили по вісімнадцять кілометрів до училища і додому: “дорогу до райцентру ми поділили на станції. /…/ з цими станціями нам стало ходити веселіше: не встигнеш дійти до першої, а вже і другу видно”. кібкало серед хлопців найзаможніший: у нього є і чоботи на зиму, і валянки, і сумка для зошитів. але він і найжадібніший: їсть потихеньку він інших, “по-курячому нахиливши голову” до сумки. одного разу хлопці спробували вкрасти абрикос у діда штокала. скупішої жінки, ніж баба штокалка, у селі не було. поки юні горе-злодії чекали у засідці, дід сам пригостив їх смачними і відчув справжній смак, поділившись із дітьми: “щодня топчуся по них, а ніколи ще такі добрі не були” . працьовитість і дружба – головні засади життя юних персонажів повісті. але одного разу стався випадок, що довів і мужність павла. узимку він звично йшов у райцентр, коли шлях йому заступив вовк. у цій ситуації виявилася кмітливість хлопця: його виручила машина, що їхала дорогою. він встиг догнати її і вчепитися у гак, а потім залізти у кузов. рятівником виявився давній ворог друзів – шофер на прізвисько фріц. але він і не думав дітям: “– я вас візьму-у… ви в мене покатаєтесь! – сказав фріц якимось звірячим голосом”. фріц мало не вбив павла: “і в цей час півторатонка так рвонула з місця, що борт вирвався з моїх одубілих пальців, і я перекида полетів на бруківку”. і цей епізод сприяв зміцненню дружби між дитбудинківцями і сільськими хлопцями. горді й незалежні сироти трималися осторонь від місцевих хлопчаків. а пригода з павлом, що мало не скінчилася трагедією, поєднала їх: “– беріть десять душ і на дорогу. тільки обережно. – зробимо, товаришу майстер, – сказав гришуха, ніби аж весело. – од нас не втече”. окраєць хліба, протягнений гришухою, означав набагато більше від слів. назву повісті можна інтерпретувати так: вогник – це символ майбутнього життя хлопців, надії на щастя. він поки що “далеко в степу”, але своїм чесним і безкомпромісним життям, працею, дружбою вони щодня потроху наближають його. в одному із записників тютюнника є такий висновок: “найвища наука життя – мудрість, а найвища мудрість – бути добрим”, “я люблю стареньких і малих – і тих, і тих за мудрість і доброту”. герої григора тютюнника не лише несуть у своїй душі вогонь добра (ще одне символічне значення назви повісті), але й щедро діляться ним із навколишнім світом. для них добро у всіх багатоманітних проявах – головний моральний імператив буття. таким був і григір тютюнник – письменник і людина.
