100
доведіть, що п’єса «мартин боруля» і. карпенка-карого — реалістичний твір. наведіть конкретні приклади з тексту

  серед чудової природи полісся в м. новограді-волинському у родині освічених батьків 25 лютого 1871 року народилася лариса петрівна косач – гордість української землі. мама — відома письменниця олена пчілка, батько — юрист.

    лариса була допитливою та обдарованою, адже у чотири роки вже читала, поступово вивчила десять іноземних мов. ще зовсім малою попросила батьків називати себе лесею. у дитинстві любила гратися зі старшим братом михайлом, чудово грала на фортепіано, співала й танцювала, вишивала й виготовляла іграшки. дівчинка зростала в атмосфері любові до української мови, культури, звичаїв і традицій, у родині часто влаштовували літературні й народні свята, а леся була їх сценаристом, режисером і костюмером. у дев'ять років написала першого вірша «надія» для своєї тітки, засланій за політичні погляди до сибіру. поетеса зростала щасливою у гарній родині.

        але сталося так, що на водохреща в луцьку вона так захопилася святом, що не помітила, як замочила но­ги в крижаній воді. відтоді боротьба за життя, долання нестерпного фізичного болю спочатку ноги, потім — руки, а далі ускладнення — туберкульоз кісток, легень, нирок – не покидали її. тому ще змалку леся українка засвоїла науку: аби не плакати, треба сміятися.

так! я буду крізь сльози сміятись.

серед лиха співати пісні.

без надії таки сподіватись.

буду жити! геть думи сумні!

через хворобу дівчинка не змогла ходити до школи, та при підтримці мами отримала багатогранну освіту.

          у тринадцять років був надрукований вірш «конвалія». турботлива мати підписувала багато віршів доньки псевдонімом «леся українка» (зменшувальне ім'я «леся», бо дівчинка ще була малою, а «українка» — означає «дівчина з україни») - так талановита дівчинка лариса косач стала відомою поетесою лесею українкою. вона залишила ве­ликий літературний доробок, який є окрасою не тільки української, а й світової літератури.  надеюсь это подойдет 

  у казці емми андієвської розповідається про жителів дивної країни. вони називалися яянами. і це ім’я якнайповніше розкривало характери мешканців.

          вони не були привітними. холодом зустріли пастуха, адже серця їх були черствими до інших. коли голодний хлопець запитав де можна поїсти, жоден навіть не обернувся у його сторону, «дарма, що козопас обійшов мало не все місто». абсолютна байдужість затьмарила їх. вони не радились, не спілкувалися, не хотіли , думали тільки про своє «я», неспроможні сказати слово «ти»,   були самолюбивими та самовпевненими, одним словом егоїстами, тому «кожен яянин запитань іншої людини просто не чує». і пастух побачив велике місто, «яке складається з вузьких довгих веж, що їх кожен будує на свій лад, бо ці вежі весь час розвалюються». їхня праця марна та не приносить результату. натомість тільки спільна рада та праця приносить добробут.

          але у цьому сірому тумані байдужості є промінчик світла. один старий дідок не зміг стати справжнім яянином. йому вже не потрібне слово «я». він дає хороший приклад мешканцям того незвичайного містечка.