Продовження до казки про правду і кривду

Пан віддав йому сто карбованців і пару коней з коляскою та з кучером. тоді той чоловік і думає: «дай поїду ще до того города, де води нема: може, й то правда; може, я їм води». сів та й поїхав до того города. не доїжджаючи до города кілька верст, зустрілась йому бабуся, що несла пару відер води на коромислі. — що це ти, бабусю, несеш? — воду, синочку. — дай же й мені напитись. — е-е-е, синочку! я ж її несу за тридцять верстов; а поки ще дійду додому, половину розхлюпаю; а сім'я у мене велика, пропаде без води. — я от приїду у ваш город, наділю води на всіх, і буде тієї води з вас довіку. вона йому дала напитись, а сама така рада стала та мерщій у город трюшком і розказала всім горожанам, що їде такий чоловік, що воду їм дасть. горожани всі вийшли за город, назустріч тому чоловікові, з хлібом-сіллю і всякими подарунками. як прийшов цей чоловік у город, найшов той кущ малини, що ріс посеред городу, викопав його — і потекла вода відтіль по всьому городу. горожани нагородили його і грішми, і усяким добром, так що він етав тепер багатший від свого дядька. далі й думає: «піду ще в те королівство, де королева дочка нездорова — може, вилікую її». як задумав, так і зробив. приїхав туди, прийшов до королевих хоромів, а люди, всі такі смутні, бігають та охають! він і питає їх: — я чув, що у вашого короля дочка дуже нездорова. хай як вони її не лічать, нічого не подіють; тільки я б її вилічив. — е, чоловіче, куди тобі! заморські лікарі нічого не подіють, а ти й подавно! — отже, скажіть королеві. вони сказали королеві. король вийшов до нього та й каже: — якщо вилічиш, нагороджу тебе так, що не буде багатшого од тебе у світі, ще й дочку свою ві за тебе. пішов той чоловік, подивився на неї, а вона вже й кінчається. він узяв, настругав глухого угла, підкурив її — і вона одразу подужчала так, що днів за три і зовсім одужала, знов стала такою, як і перше. король і всі люди такі стали раді, що й не сказати. король на радощах і каже цьому чоловікові: — за те, що вилікував ти мою дочку, я її ві за тебе, та ще, як умру я, ти будеш королем на моїм місці. скоро й справді король помер, а на його місце став цей правдивий чоловік. прокоролював він уже кілька там літ, коли приїжджає у його королівство якийсь-то багатий, купець і посилає спитати короля, чи дозволить він йому поторгувати у його королівстві. король звелів йому прийти до нього. приходить купець. король одразу пізнав свого дядька, але не показав йому й виду: та й одпустив його торгувати. а своїм людям заказав, щоб не відпускали його додому, а щоб, як буде збиратись він їхати, просили його до нього. так і сталось. приводять цього купця до короля, король і питає його: — з якого ти королівства? — з такого-то. — із якого города? — з такого-то. — як прозиваєшся? — так-то. тут король і признався, що він його небіж — той, що без вісті пропав. — ну, що, дядьку: ти казав, що кривдою лучче жити, ніж правдою; отже, ні! ти тільки купець, а я король — правда кривду переважили! — як же се сталось? той і розказав йому все, що з ним діялось: як він хотів повіситись, як слухав, що чортяки говорили: все, а напослідок навалив він усякого добра два кораблі та й подарував дядькові, сказавши: — я забуваю все те, що ти мені робив. бери собі оці два кораблі з усім добром. а як приїдеш у свій город, розказуй усім, що лучче жити правдою, аніж кривдою. узяв дядько ті два кораблі з усім добром і поїхав додому. як приїхав уже, стала його заздрість мучити: чого й він не король. сумував, сумував він, а далі й думає: «піду й я вішатись, може, й мені так прилучиться, як моєму небожеві». узявши мотузок, пішов у ліс на те саме місце, де хотів вішатись його небіж. але цьому не так прилучилось — де не взялись чортяки, схопили його та й почепили на найвищій гілляці.