Напишите кратко историю русского литературного языка
(10 предложений)

Ге́рберт Джордж Уэ́ллс (англ. Herbert George Wells; 21 сентября 1866, Бромли, Большой Лондон, Англия, Великобритания — 13 августа 1946, Лондон, Большой Лондон, Англия, Великобритания) — английский писатель и публицист. Автор известных научно-фантастических романов «Машина времени», «Человек-невидимка», «Война миров» и др. Представитель критического реализма. Сторонник фабианского социализма.Дата рождения

21 сентября 1866[1][2][3][…]

Место рождения

Бромли, Большой Лондон, Англия, Великобритания[4][6][6]

Дата смерти

13 августа 1946[4][1][2][…] (79 лет)

Место смерти

Лондон, Великобритания[4][6]

Гражданство

Великобритания

Род деятельности

Прозаик, эссеист

Годы творчества

1895—1946

Направление

Критический реализм

Жанр

Научная фантастика, биография,

исторические очерки,Будущий литератор был четвёртым, самым младшим, ребёнком в семье. Отец, Джозеф Уэллс (англ. Joseph Wells), и мать, Сара Нил (англ. Sarah Neal), работали в садовником и горничной в богатом поместье, а позже стали владельцами небольшой лавки фарфоровых изделий. Однако торговля почти не приносила дохода, и в основном семья жила на деньги, которые отец, будучи профессиональным игроком в крикет, зарабатывал игрой[7]. Когда мальчику исполнилось восемь лет, ему «посчастливилось», как он сам выражался, сломать ногу[8]. Именно тогда он и пристрастился к чтению. В том же возрасте Герберт Уэллс поступил в «Коммерческую академию мистера Томаса Морли» (англ. Mr Thomas Morley's commercial academy)[9], которая должна была подготовить его к профессии торговца. Однако, когда Герберту исполнилось тринадцать лет, его отец сломал бедро, и с крикетом было покончено. Подростку пришлось начинать самостоятельную жизнь[8С 1903 по 1909 год Уэллс состоял в Фабианском обществе, выступавшем за осторожность и постепенность в политике, науке и общественной жизни. В 1933 был избран президентом ПЕН-клуба.

Полонені німці зводили цей квартал з любов’ю і розпачем. Спочатку вони тільки боялися, брутальна лайка зависала на вустах, коли охоронець чіплявся поглядом і байдуже погиркував: «Шнель, бидлото, шнель!» Вони не любили цей народ, не любили будинки, які мали тут поставити, але тільки-но звівся фундамент, як щось трапилося з кожною цеглиною: цеглини лагідно лягали в руки, не обривали м’язи і не дряпали шкіру, немовби розмовляли з полоненими про те, що цей будинок міг би бути їхнім, стояти на околиці Лейпцига.

Коли протала земля, Фрідріх скопав маленьку грядочку, обгородив її камінням і посіяв нагідки. Де він узяв те насіння, невідомо, але ми, діти, добре пам’ятаємо, як він клав між грудочками зернини, як потім притоптував їх і, повернувшись до нас, усміхався: «Гут… кіндер… гут». А коли німців повели в барак, ми розвоювали ту землицю, розкидали каміння, зробили з паличок хрест, зв’язали його травою і поставили на грядці. Уранці, коли їх вивели на роботу, ми ще спали, але навіть крізь сон я чула, як скреготіли в розчині лопати, як стукали дужками відра, як надсадно бухикав Фрідріх і гиркав охоронець.

Місто давно не сердилося на німців, удови жаліли їх і роздивлялися картки їхніх дружин і дітей, часом приносили щось з одягу — старий піджак або картуз, та ще варену картоплю, на що ті всміхалися, дякували, називаючи вдів «фрау».

У Фрідріха теж була фотокартка двох дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, він не раз нам тикав ту дивовижу, чи забувши, що ми вже бачили, а чи хотів похизуватися, які в нього чепурні діти. І ми у відповідь цілу весну і ціле літо топтали і розкидали його грядку, його маленьку державку в нашому злиденному місті. Він до того бридко кашляв, до того був худий, гнилозубий і брудний, що ми не могли його не дражнити. Ми любили ціляти в нього грудками, любили, коли він саджав нас на коліна та співав своїх дурних німецьких пісеньок.

Під осінь німець уже не садив грядку, ходив, хитаючись, і харкав кров’ю. Охоронець замість «шнеляти» простягав йому цигарку і дозволяв лежати під стіною.

Фрідріх робив тільки прикраси зі шматочків цегли — сонця і квіти, він чіпляв їх понад вікнами другого поверху так, що самотні жінки подовгу стояли, роздивлялися і навіть сплакували.

Одного ранку його знайшли під стіною барака, де він стояв спиною до людей, понуривши голову.

— Бидлото, тобі що — немає нужника? — гиркнув охоронець і тут же осікся: від шиї до коробки сіріла мотузка.

Коли зняли його і взяли на руки, то здивувалися, що немає в ньому тіла. Його поховали за містом, укинувши в яму і навіть не насипавши горба.

Осінь видалася теплою, в кінці листопада ми перейшли в новий дім. Якось посеред грудня я сиділа на вікні і раптом побачила квітку. Пролітав перший сніжок, а вона цвіла собі під вікном. Була велика і кошлата, не квітка, а півсоняха. Я одяглася, вискочила на подвір’я, простягла руку, щоб зірвати, і відсіпнула. Поруч з нагідкою стояв зроблений з паличок і зв’язаний нами хрест…

Минуло півстоліття. За цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла і не всохла підлога. Якось син вирішив повісити на стіні поличку. Стіна не піддавалася дрилю, а потім дриль шурхнув у якийсь отвір. Коли вибили цеглину, вийняли з отвору рукавицю. У рукавиці лежала фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. Дриль пошкодив їм черевички, але дівчатка дивилися на нас, мов живі, і запитували:

— Ви не знаєте, де наш тато?..

Объяснение: