На каких традициях был воспитан герой? Чем гордится Болтай? ​

ответ:Работая локтями, мы бежали,-

кого-то люди били на базаре.

Как можно было это Спеша на гвалт, мы прибавляли ходу,

зачерпывая валенками воду

и сопли забывали утереть.

И замерли. В сердчишках что-то сжалось,

когда мы увидали, как сужалось

кольцо тулупов, дох и капелюх,

как он стоял у овощного ряда,

вобравши в плечи голову от града

тычков, пинков, плевков и оплеух.

Вдруг справа кто-то в санки дал с оттяжкой.

Вдруг слева залепили в лоб ледяшкой.

Кровь появилась. И пошло всерьез.

Все вздыбились. Все скопом завизжали,

обрушившись дрекольем и вожжами,

железными штырями от колес.

Зря он хрипел им: "Братцы, что вы, братцы..." -

толпа сполна хотела рассчитаться,

толпа глухою стала, разъярясь.

Толпа на тех, кто плохо бил, роптала,

и нечто, с телом схожее, топтала

в снегу весеннем, превращенном в грязь.

Со вкусом били. С выдумкою. Сочно.

Я видел, как сноровисто и точно

лежачему под самый-самый дых,

извожены в грязи, в навозной жиже,

всё добавляли чьи-то сапожищи,

с засаленными ушками на них.

Их обладатель - парень с честной мордой

и честностью своею страшно гордый -

все бил да приговаривал: "Шалишь!..."

Бил с правотой уверенной, весомой,

и, взмокший, раскрасневшийся, веселый,

он крикнул мне: "Добавь и ты, малыш!"

Не помню, сколько их, галдевших, било.

Быть может, сто, быть может, больше было,

но я, мальчишка, плакал от стыда.

И если сотня, воя оголтело,

кого-то бьет,- пусть даже и за дело! -

сто первым я не буду

Объяснение:

Білоруський письменник Василь Биков теж написав чимало яскравих творів, присвячених другій світовій війні ("Третя ракета", "Альпійська балада", "Пастка", "Мертвим не боляче", "Круглянський міст", "Сотников", "Обеліск", "Дожити до світанку" та ін.). Його герої — звичайні люди. Але в хвилину найтяжчого випробування вони готові на самопожертву, поводять себе як справжні люди, благородні і сильні духом.

Такий і є герой повісті "Альпійська балада" Іван Терешко. Чотири рази втікав він із полону; думає не про себе, а про інших. Після багатьох страждань, принижень і мук його зачерствіла душа не здатна співпереживати і кохати. Кохання спалахує несподівано, наперекір всім смертям. Втікачі — російський солдат та італійська дівчина — переживають щастя кохання за якусь мить до смерті. І в останню мить Іван думає не про себе, а про Джулію — сам гине, а її врятовує. Цим фіналом автор стверджує непереможність людяності і приреченість фашизму.