Какое пушкинское выражение подчёркивает мысль о том, что рассказанная история имеет вселенский масштаб?​

Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отойді я

І лани і гори —

Все покину, і полину

До самого Бога

Молитися... а до того

Я не знаю Бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

І мене в сем’ї великій,

В сем’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.

«ЯК УМРУ, ТО ПОХОВАЙТЕ...»

Джерела тексту:

неповний чистовий автограф (рядки 1 — 15), відокремлений від невідомої збірки середини 40-х років XIX ст. (ІЛ, ф. 1, № 12);

чистовий автограф на окремому аркуші (ІЛ, ф. 1, № 13);

чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа» (ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 106 — 106 звор.);

список І. М. Лазаревського кінця 50-х років XIX ст. з виправленнями Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 88, с. 15).

Подається за збіркою «Три літа».

Автограф у рукописній збірці «Три літа» датовано: «25 декабря 1845, в Переяслові».

Датується за цим автографом: 25 грудня 1845 р., Переяслав.

Первісний автограф не відомий. У 1845 чи у першій половині 1846 р. Шевченко переписав текст поезії під № 5 до збірки своїх творів після уривка з поеми «Гамалія»; збереглася лише частина автографа «Як умру, то поховайте...» — рядки 1 — 15 (ІЛ, ф. 1, № 12). Приблизно у цей же час Шевченко записує повний текст «Як умру, то поховайте...» на окремому аркуші, на іншому боці якого записаний текст 149 псалма («Давидові псалми»), помилково зазначивши його під № 199 (ІЛ, ф. 1, № 13). На місці /751/ рядка 16, спочатку позначеного лише крапками, Шевченко невдовзі вписав слова «Я не знаю...», а потім, іншим разом, заповнив його до кінця: «Я не знаю Бога».

У квітні — червні 1846 р., перебуваючи в Києві, Шевченко переписав вірш з невідомого автографа до рукописної збірки «Три літа», текст якої остаточний.

У середині 1840-х років, до арешту Шевченка 5 квітня 1847 р., вірш нелегально поширюється у рукописних списках, зокрема, в колі кирило-мефодіївців та близьких до них осіб. Під час арешту кирило-мефодіївців список «Як умру, то поховайте...» відібрано у В. М. Білозерського (ДАРФ, ф. 109, оп. 5, № 81, ч. 4, арк. 13). Список, хоч і не безпосередньо, походить від рукописної збірки «Три літа» (див.: Бородін В. С. Твори Шевченка в архіві кирило-мефодіївців // Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. — К., 1966. — С. 114 — 126); рядок 16 («Я не знаю Бога») у списку випущено. В. М. Білозерський близько 18 липня 1846 р. переписав уривок початку вірша (рядки 1 — 8) для свого брата М. М. Білозерського (на звороті аркуша, на якому записано уривок з «Чорної ради» П. О. Куліша і зроблено позначку рукою М. М. Білозерського: «Из „Черной Рады“ брат Василий мне выписал» (ІР НБУВ, I, 28642, арк. 1). Текст цього уривка ідентичний рядкам 1 — 8 повного списку «Як умру, то поховайте...», що належав В. М. Білозерському (звідки уривок, імовірно, й виписано).

Очевидно, після арешту Шевченка, в роки його заслання, вірш переписали з невідомих списків О. М. Бодянський (ІЛ, ф. 99, № 138, арк. 307 звор.), М. О. Максимович (РДАЛМ, ф. 314, оп. 2, № 25, арк. 38 звор. — 39); твір переписано невідомою рукою в збірнику П. Куліша й Ганни Барвінок (ІРЛІ, ф. 3, оп. 19, № 70, арк. 27 — 27 звор.).

З невстановленого списку, як видно, неякісного, наприкінці 50-х років XIX ст. вірш переписав І. М. Лазаревський (ІЛ, ф. 1, № 88, арк. 15). Переглядаючи список після повернення із заслання, Шевченко вніс виправлення у рядки 7, 16, 20.

Вірш уперше опубліковано під назвою «Думка» у збірці «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки» (Лейпциг, 1859. — С. 18), ймовірно, за списком П. Куліша, тепер не відомим. Рядок 16 тут пропущено, текст містить ранній варіант рядка 13 («Все покину і полечу»); неправильно прочитано слова у рядках 6, 9, 17.

Твір продовжували переписувати й після повернення Шевченка із заслання. За

Основным персонажем произведения является старый кубинский рыбак по имени Сантьяго, проживающий в небольшой деревеньке на морском побережье.

Писатель представляет героя рассказа в образе глубокого старого, худого и изможденного человека, имеющего на щеках и шее коричневые пигментные пятна от палящего южного солнца, а также глубокие морщины, которыми испещрена его лысая голова.

На руках старика Сантьяго огромные шрамы, оставшиеся от порезов при ежедневной ловле крупной рыбы. При этом старик отличается могучим телосложением и живым взглядом его молодых глаз цвета соленого моря.  

Характерными чертами Сантьяго являются его несгибаемая сила воли, выносливость, доброта и безмерная любовь к морю.  

Сантьяго живет в бедности, одеваясь в заплатанную рубаху, проводя ночь на застеленной старыми газетами кровати, питаясь выловленной рыбой, которая не каждый день бывает у него на обед. Немногословная речь старика изобилует простыми и безыскусными фразами.

В далекой юности старик служит юнгой на корабле, плавающим к африканскому континенту, воспоминания о котором постоянно снятся ему в его беспокойных снах.

Когда-то Сантьяго имел супругу, но сейчас он о ней даже не вспоминает, как и о других женщинах, которые встречались на его жизненном пути.

Несмотря на непростую прожитую жизнь и тяжелый труд, старик не прекращает работу по ловле рыбы, беря иногда в море на свою полуразрушенную лодку с потертым парусом мальчика Манолина, передавая ему премудрости рыбацкого дела.

Даже ощущая свой почтенный возраст, Сантьяго остается верным своим принципам, проявляя мужество и выносливость в поединке с большой рыбой, к которой относится с уважением и любовью, как и к любому божьему созданию. Борьба с напавшими на его улов акулами демонстрирует стойкость старика, а также его невероятный героизм, сочетающийся со смирением и терпением, которые старик ощущает, лишившись долгожданной добычи, но чувствуя при этом необычайную легкость.

Находясь в окружении морских волн, старик Сантьяго изображается писателем в качестве единения с природой, ее земными и морскими обитателями, которыми он искренне восхищается, боготворит и жалеет.

Раскрывая образ старика Сантьяго, писатель описывает красоту наступившей старости, в которой отсутствуют человеческие страсти в виде тщеславия, страха, злобы, вожделения. В душе Сантьяго живет бескорыстное уважение к окружающему миру и теплая любовь.

Источник: Образ и характеристика Старика Сантьяго в романе Старик и море Хемингуэя сочинение

Объяснение: